Вовк в овечій шкурі

Надвечір худий сірий вовк сидів на камені над річкою й дивився на той бік. Там, на схилі, паслася отара — біла, спокійна й дуже численна. Він дивився на неї не перший вечір.

Проблема була не в річці. Проблема стояла між отарою й лісом: двоє великих кудлатих вівчарок. Вони не бігали й не гавкали. Вони просто стояли й дивилися в бік лісу, і цього було досить.

А на тину біля кошари висіла велика біла овеча шкура. Її вивісили провітритися, і вона ворушилася від вітру так, ніби всередині ще хтось був.

Вовк дочекався темряви, перейшов річку вбрід і стягнув шкуру з тину зубами. Вона була важка, пахла овечим жиром і чіплялася за все.

Він накинув її на себе й пішов між вівцями, пригнувшись і не підводячи голови. У сірому вечірньому світлі це справді працювало: вівці не розступалися й не тікали. Вони просто відходили на крок, як відходять від сусідки.

Одна з вівчарок підійшла й обнюхала білу шкуру. Вовк завмер і не дихав. Собака постояв, потім відійшов — не тому, що не відчув, а тому, що вівці навколо не хвилювалися, а собака дивиться передусім на овець.