Миші польова і міська

Були собі дві миші, двоюрідні сестри. Одна жила в полі, під межею, у норі між корінням дикої груші. Було в неї три комірки: одна спати, одна для зерна й одна порожня — на випадок, якщо довго йтиме дощ.

Друга жила в місті, у великому будинку біля ринку, і приїздила в поле раз на рік, завжди тільки на один день. Цього року вона приїхала восени, коли поле найбагатше. Польова миша готувалася цілий тиждень і зранку винесла все, що мала, на плаский камінь перед норою, щоб це виглядало як справжній стіл: повний колосок, три зернини вівса, суху горошину, шматок яблука й воду в заглибині листка.

Їли вони поволі, бо ніхто їх не квапив. Над полем стояло низьке осіннє сонце, у борозні щось сюрчало, і раз пролетіла ворона, але високо й не в їхній бік. Польова миша розповідала, яку комірку викопала влітку, а міська слухала й довго нічого не казала.

Міська миша їла чемно й усміхалася, але посеред обіду відклала горошину й відсунула її трохи від себе. — Сестро, — сказала вона, — ти тут просто не знаєш, як можна жити. Ходімо. Подивишся, і якщо не сподобається — вернешся.

Ішли вони вночі, бо вдень миші дорогами не бігають. Бігли стернею, потім межею, потім канавою вздовж дороги, повз каміння, яке в темряві виглядало як звірі. Попереду з'явилися мури й дахи, і польова миша спинилася: місто пахло зовсім не так, як поле — димом, хлібом і чимось солодким, чого вона не вміла назвати.

Вони прослизнули в щілину під ворітьми, потім під підлогу, у довгий темний хід, над яким чути було кроки — то з одного боку, то з другого. Польова миша бігла впритул за сестрою й намагалася не думати про те, де тут, власне, вихід.