Двадцять п’яте віконце

Першого грудня Йонек дістав різдвяний календар, який колись уже був у вжитку. Його витягли з коробки на шафі, він був загнутий у ріжку, мав пляму, схожу на маленьку державу, і пахнув папером, який довго лежав у темряві.

— Це бабусин, — сказала мама. — Вона зробила його сама, з картону й паперу, коли я була твого віку. Хитрість у тому, що віконця відчиняються, а потім зачиняються назад, і щороку хтось кладе всередину щось нове. Тому він ще й досі є і тому так виглядає.

Йонек порахував двічі, бо першого разу збився. Двадцять чотири віконця, у чотирьох рядах, гарно пронумеровані, кожна цифра писана рукою. А потім, унизу праворуч, наполовину сховане за рамкою, було ще одне. Менше за інші й без жодної цифри.

— Це не віконце, — сказала мама, коли він спитав, і поправила календар на стіні. — Це вада паперу, щось перекосилося при різанні. Вона сказала це доброзичливо, але трохи зашвидко, і одразу захотіла говорити про інше.

Від першого до двадцять четвертого грудня Йонек відчиняв щоранку одне віконце, завжди перед сніданком і завжди нігтем великого пальця, бо віконця були старі й легко рвалися. За ними лежали дрібні речі: олівець, цукерка, складена записка із завданням на день, а раз тільки висушений листок, якого ніхто не вмів пояснити.

І щоранку, перш ніж відчинити віконце на цей день, він спершу коротко дивився вниз праворуч, чи віконце без цифри ще там. Воно завжди було там. І не відчинялося, коли за нього тягнули, — принаймні не так, щоб хотілося тягнути далі й не подерти паперу.