Гензель і Ґретель

Уночі місяць зійшов, і на стежці не було нічого. Зовсім нічого. Вони йшли три дні. Їли ягоди, спали під деревами й дедалі гірше розуміли, у який бік ідуть.

Третього дня побачили на гілці білого птаха, який співав так гарно, що вони спинилися. Птах знявся й полетів повільно, а вони пішли за ним — аж на галявину, де стояла хатка.

Хатка була з хліба, дах із медяника, а вікна з прозорого цукру. Діти не питали, як таке буває. Вони три дні нічого не їли. Гензель відламав шматок даху, Ґретель узялася за вікно.

— Хто там гризе мою хатку? — озвався зсередини тонкий голос. — Це вітер, — відповіли діти, бо так відповідати легше, ніж перестати їсти. Двері відчинилися, і на поріг вийшла дуже стара жінка, спираючись на палицю.

— Бідні дітки, — сказала вона так лагідно, що навіть Ґретель повірила. — Заходьте. Тут вам ніхто не зробить зла. Вона нагодувала їх, постелила два ліжка з білою білизною, і діти лягли й подумали, що потрапили в рай. А стара була відьма й чекала цілий рік, поки хтось прийде.

Уранці вона зачинила Гензеля в клітці при стайні, а Ґретель поставила до печі варити. Щовечора вона підходила до клітки й казала показати палець, щоб помацати, чи вже погладшав. Гензель показував їй тоненьку кістку, знайдену в соломі, а відьма бачила погано й дивувалася, чому він не гладшає.

Через місяць їй урвався терпець. — Товстий чи худий, а сьогодні пектиму, — сказала вона Ґретель. — Залізь у піч, подивись, чи нагрілася. Ґретель подивилася на піч, потім на відьму й сказала: — Я не знаю як. Покажіть мені.

Відьма буркнула, що це кожен дурень уміє, і сама нахилилася до челюстей. Ґретель штовхнула її досередини й засунула заслінку. Потім вона відчинила клітку, і Гензель вискочив, як птах із пастки, і вони обійнялися посеред двору. У скринях відьми було повно перлів і самоцвітів; діти набрали, скільки помістилося в кишені й фартух, і пішли лісом додому — до батька, який за цей час не мав жодного спокійного дня.