Лев і Миша

Опівдні, коли навіть трава не ворушиться, лев спав у тіні великого каменя. Він спав так, як сплять лише ті, хто нікого не боїться: на боці, розкинувши лапи, і одна лапа лежала просто впоперек стежки.

Тією ж стежкою йшла додому миша. Вона несла зернину, більшу за власну голову, і поспішала, бо тримати таке довго важко. Дивилася вона під ноги, на зернину, а не вперед.

І пробігла просто по чомусь теплому й м'якому. Тепле й м'яке було лев'ячою лапою. Лев розплющив одне око, потім друге, і лапа зімкнулася над мишею — не сильно, а так, як накривають долонею комаху.

— Не їж мене, — сказала миша з-під лапи так голосно, як могла. — Я знаю, що я маленька. Знаю, що з мене й на зуб не буде. Але одного дня я тобі знадоблюся.

Лев підняв лапу, щоб подивитися, хто таке каже. Він побачив мишу, ледь більшу за власний кіготь, і засміявся так, що аж закинув голову. Сміявся довго. — Іди, — сказав він нарешті. — Ти найсмішніше, що я чув цього літа.

Миша побігла додому й розповідала цю історію три дні поспіль усім у норі, щоразу трохи інакше. У кінці вона завжди казала одне й те саме: «А я йому сказала, що знадоблюся». Інші миші кивали й думали, що вона перебільшує.