Крук і Лисиця

Був ранній ранок, і над полем ще стояв холодний залишок ночі. Крук сидів на тину біля обійстя й дивився вниз так, як дивляться, коли нічого конкретного не чекають, але про всяк випадок дивляться.

Біля дверей хати на землі лежав шматочок жовтого сиру. Хтось випустив його, виносячи сніданок, і не помітив. Сир лежав і чекав, і чекав він недовго.

Крук злетів, узяв сир у дзьоб і поніс його на великий старий дуб, що стояв біля дороги. Він сів на гілку, поклав сир зручніше й приготувався снідати без поспіху.

А дорогою внизу йшла лисиця. Вона спинилася під дубом і подивилася вгору рівно один раз, дуже коротко — щоб побачити, що там, і щоб цього ніхто не помітив.

Потім вона сіла на дорогу спиною до дерева й заговорила вголос, ніби сама до себе. — От дивна річ, — сказала лисиця дорозі. — Кажуть, у цьому лісі є птах такої вроди, що коли він сідає на гілку, то навіть сонце спиняється подивитися.

Крук нахилив голову. Потім переступив ближче до стовбура, щоб краще чути.