Заєць і черепаха

На лісовій стежці стояв заєць і розповідав дятлові, як швидко він бігає. Дятел стукав по стовбуру й не перебивав, бо перебивати зайця було безглуздо: він однаково почав би спочатку.

Тією ж стежкою повільно переходила черепаха. Дуже повільно. Так повільно, що заєць устиг двічі повторити те саме речення, поки вона проходила повз.

Заєць ліг у траву й дивився на неї, підперши голову лапою. — Слухай, — сказав він нарешті. — Тобі не соромно? — За що? — спитала черепаха. — За те, як ти йдеш. — Я йду туди, куди мені треба, — сказала черепаха.

Черепаха з твердим бурим панциром ішла собі далі стежкою. А заєць збоку від стежки підстрибнув на місці, розвернувся й приземлився так, ніби виступає перед публікою, якої не було. — Побігли навипередки, — сказав він. — Хочеш?

— Куди? — спитала черепаха. Заєць показав лапою вздовж довгої стежки, аж туди, де вдалині стояв старий дуб. — До дуба, — сказав він. — І назад не треба. Хто перший біля дуба, той і виграв.

Черепаха подивилася в той бік і кивнула. Один раз. Більше вона нічого не сказала, і зайця це трохи роздратувало, бо він чекав, що вона хоч посперечається.