Золота рибка

На порожньому березі стояла хатина, збита з того, що викинуло море. Поруч на кілках сохла сітка. Жили в ній старий рибалка й стара, і жили вони так довго, що вже й не пам'ятали іншого життя. Ранок був сірий, і море теж.

Того ранку старий закинув сітку тричі. Першого разу витяг саму твань, другого — водорості. А третього в сітці лежала одна золота рибка й світилася так, що на неї було боляче дивитись. — Відпусти мене, діду, — сказала рибка людським голосом. — Я тобі за це віддячу.

Старий здивувався, але не злякався. Він розкрив долоні над водою, і рибка сама зісковзнула між пальцями назад у море. — Мені нічого не треба, — сказав він їй услід. — Пливи собі. І пішов додому з порожніми руками.

Рибка не попливла глибоко. Вона лишилася під самою поверхнею чистої мілини й дивилася знизу вгору, ніби чекала, що старий повернеться. І він повернувся — того ж дня, надвечір.

Бо стара, почувши про рибку, назвала його дурнем і сказала, що корито в них розсипалося. Старий стояв біля води й соромився. Рибка виринула й сказала: — Не журись. Буде вам корито. І біля стіни хатини справді стояло нове дерев'яне корито.

Але наступного дня стара сказала, що корито є, а хата валиться. Старий пішов до моря знову, і море вже було не таке гладеньке. А коли він вернувся, замість хатини стояв охайний дерев'яний дім із комином і ґанком, і сонце світило на нього збоку.

Кілька днів вони прожили тихо. Стояли вдвох на дерев'яній терасі над берегом у своєму простому одязі й дивилися на воду, і старому здавалося, що на цьому все скінчиться. Але стара дивилася на море інакше — так, ніби рахувала.