Зоряні талери

Була собі дівчинка, у якої не лишилося нікого. Батько й мати померли, дім забрали за борги, і того вечора вона стояла на дорозі край села в тому, що було на ній, і тримала в руках шматок хліба, який їй дав хтось із сусідів.

Дорога вела з села в поле й далі — туди, де вже нічого не було видно. Курява ще не осіла після возів, і вечір був теплий. Дівчинка постояла, а потім пішла, бо стояти було нікуди.

На камені край села сидів старий чоловік. Він не просив і не гукав, просто сидів і дивився на дорогу так, як дивляться ті, хто вже нікуди не йде. — Я голодний, — сказав він, коли вона підійшла.

Дівчинка подивилася на свій хліб. Потім розломила його надвоє й простягла старому більшу половину. Він узяв і сказав «дякую», і вона пішла далі, бо не знала, що ще можна сказати.

Вона йшла повз останні тини села, коли смеркло. У вікнах засвічували світло, десь гавкав пес, і пахло вечерею з чужих хат. Дівчинка йшла й доїдала свою половину дуже повільно, щоб вистачило надовше.

На повороті дороги стояла маленька дитина, боса, і тримала руки під пахвами, бо було вже холодно. — Мені холодно голові, — сказала дитина.

Дівчинка стала на коліна, зняла свій очіпок і наділа дитині на голову, поправивши, щоб не спадав. Потім устала й пішла далі, і тепер вітер дув їй просто у волосся.