Рапунцель

Жили чоловік і жінка в маленькій хаті, і вікно їхньої кухні виходило на високий кам'яний мур. За муром був сад, найкращий сад у всій околиці, але хвіртки в ньому ніхто не бачив, і ніхто не пам'ятав, щоб хтось туди заходив.

Одного вечора жінка стояла біля вікна й дивилася вниз, на грядку з зеленим листям. Це був рапунцель — салат, що росте рано навесні. Вона дивилася на нього день, дивилася другий, і на третій сказала: — Якщо я його не з'їм, я захворію.

Чоловік почекав до сутінків, переліз через мур, нарвав повну жменю листя й зліз назад. Жінка з'їла все й наступного дня хотіла ще більше, ніж напередодні. І чоловік поліз удруге.

Але цього разу в саду, під місяцем, стояла стара жінка в темному плащі. — Крадеш, — сказала вона спокійно, і від того спокою було страшніше, ніж було б від крику. — Крадю, — сказав чоловік. — Але не для себе. — Бери скільки хочеш, — сказала стара. — Тільки віддаси мені дитину, яка у вас народиться. Чоловік погодився, бо дитини ще не було, а листя було зараз.

Восени стара прийшла й забрала дівчинку. Вона несла її лісовою стежкою, загорнуту в ковдру, і жодного разу не обернулася. Назвала дівчинку Рапунцель — на честь того, за що її віддали.

А коли Рапунцель виповнилося дванадцять, стара відвела її в ліс і лишила у високій кам'яній вежі. У вежі не було ні дверей, ні сходів — тільки одне маленьке віконце під самим дахом, і навколо тиха галявина.

Коли стара хотіла зайти, вона ставала внизу й гукала: — Рапунцель, Рапунцель, спусти свої коси! І згори з віконця падала довга золота коса аж до самої землі, і стара по ній вилазила. Іншого шляху не було ні для кого.