Джек і бобове стебло

На краю села стояла маленька хата, а в дворі паслася бура корова. Жили в хаті вдова та її син Джек, і корова була все, що вони мали. Того року корова перестала давати молоко, і в хаті не лишилося чого продати.

Мати стояла біля вікна спиною до кімнати, а Джек стояв позаду й чекав. — Відведи її на ярмарок, — сказала мати, не обертаючись. — І не віддавай дешево. Це останнє.

На дорозі до ярмарку на камені сидів старий чоловік. — Гарна корова, — сказав він. — Я дам тобі за неї те, чого не купиш за гроші. І показав жменю бобів, звичайних на вигляд. — Ці боби виростуть за одну ніч, — сказав старий. — До самого неба. Джек подумав дуже недовго.

Надвечір мати викинула боби у вікно, один за одним, і вони розлетілися по траві. Джек стояв у дверях і не сказав нічого. Того вечора вони лягли без вечері.

А вранці у вікні не було видно неба. Там, де вчора була трава, стояло величезне зелене стебло, товщі за дерево, і воно йшло вгору так далеко, що кінця не було видно.

Джек виліз у вікно й поліз угору. Він ліз між велетенськими листками довго, дуже довго, і в якийсь момент побачив, що хмари вже внизу, під ним, і що небо тут інше.

Нагорі була дорога, а на дорозі — величезний будинок. У дверях стояла дуже висока жінка й дивилася на Джека згори вниз. — Тікай, — сказала вона. — Мій чоловік їсть таких, як ти, на сніданок. — Я три дні не їв, — сказав Джек. І вона пустила його всередину, бо це подіяло.