Котигорошко

Ішов він день, ішов другий, а на третій стежка скінчилася під горою, і за горою стояв кам'яний двір без вікон, з однією брамою. Біля брами сидів змій і гострив зуби об камінь — так, як гострять ножа.

— Чого прийшов? — спитав змій. — По сестру й по братів. — А сили в тебе стане? — Побачимо, — сказав Котигорошко. — Я з горошини, а горошину не так легко розчавити, як здається.

Билися вони від полудня до вечора. Змій був більший, і кожен його удар лишав у землі яму. Але Котигорошко був упертий, а впертість у бійці важить не менше за зріст. Під вечір змій сів на камінь і сказав: — Відпочиньмо. — Відпочиньмо, — сказав Котигорошко.

І поки вони сиділи спинами один до одного, змій тихенько посунув ногу, щоб підбити Котигорошка збоку. Але Котигорошко бачив його тінь на камені — бо сонце сідало саме за спиною змія. Він ухилився, і змієва нога вдарила в порожнє.

Після того бійка була недовга. Змій упав, і гора здригнулася, а з двору вилетіли всі птахи, які там жили. Котигорошко перевів дух, підняв булаву й пішов до брами.

У дворі було темно й тихо. У першій кімнаті сиділи семеро братів — живі, тільки худі й мовчазні, бо за той час вони відвикли говорити. А в другій сиділа Оленка й пряла. Вона підвела голову й сказала: — Я знала, що хтось прийде. Тільки думала, що це буде хтось із наших. — Я і є з ваших, — сказав Котигорошко.

Ішли вони додому довго, і дорогою брати потроху знову вчилися говорити. А коли підходили до села, найстарший брат сказав: — Соромно нам. Ми семеро не змогли, а ти сам зміг. Котигорошко подумав і відповів: — Ви йшли по одному. А я йшов, знаючи, що ви вже пробували.

Вийшла мати за ворота, як виходила щоранку, і побачила на дорозі дев'ятьох. Вона не побігла назустріч і не закричала. Вона просто сіла там, де стояла. І того вечора в хаті знову було гамірно — так гамірно, що сусіди приходили питати, чи не сталося чогось.