Рукавичка

Прибіг кабан. — Хто-хто в рукавичці живе? Йому перелічили всіх п'ятьох. — Я кабан-іклан. Пустіть і мене. Усередині щось охнуло. Але надворі був мороз, а мороз переконує краще за будь-які докази. І стало їх шестеро.

І тут із гущавини вийшов ведмідь. — Хто-хто в рукавичці живе? Перелічили. Ведмідь дослухав до кінця й сказав: — Я ведмідь-набрідь. Пустіть і мене. — Куди ж ти?! — закричали зсередини всі шестеро одночасно. — З краєчку, — сказав ведмідь.

Ведмідь заліз із краєчку. Рукавичка розтягнулася так, що між петельками стало видно світло, і вона вже не була схожа на рукавичку — радше на маленьку хату, яка трохи тремтить. Але всередині було тепло. Сім звірів дихали, і від того йшла пара.

А дід тим часом дійшов до дому, зняв одну рукавичку — і побачив, що другої немає. — От тобі й маєш, — сказав дід. І пішов назад по своїх слідах, а собачка побігла попереду, бо собаки завжди знають, куди йти, навіть коли не знають навіщо.

Собачка добігла перша, побачила рукавичку, яка дихає, і загавкала так, як гавкають лише тоді, коли не розуміють, що бачать. У рукавичці стало тихо. Потім щось заворушилося. А потім усі семеро посипалися надвір і кинулися хто куди — у сніг, у кущі, під колоду.

Дід підійшов, підняв рукавичку й покрутив у руках. Вона була розтягнута, тепла зсередини й пахла лісом. — Диви, — сказав дід сам до себе. — Ніби хтось у ній жив. І пішов додому. А з-під колоди на нього дивилося сім пар очей і чекало, поки він піде, щоб вернутися по своє.