Пан Коцький

Був у чоловіка кіт. Ловив він мишей замолоду добре, а як постарів, то перестав. Чоловік подумав, подумав, посадив кота в мішок, завіз у ліс і випустив там, а сам пішов додому з порожнім мішком, не оглядаючись.

Кіт посидів на купині, подивився навколо. Ліс був високий і чужий. Він пройшовся туди, пройшовся сюди й до вечора не знайшов ані миші, ані хати, ані жодної знайомої стежки. Сів під деревом і став чекати ранку, бо більше нічого робити не лишалося.

Уранці вузькою стежкою бігла лисичка. Побачила кота — і спинилася. Такого звіра вона в цьому лісі ще не бачила: сірий, вусатий, сидить рівно й дивиться так, ніби йому ніхто не потрібен. — Ти хто такий? — спитала лисичка. — Пан Коцький, — сказав кіт. Він і сам не знав, чому сказав саме так.

Лисичка подумала, що з таким паном варто товаришувати, і покликала його до себе. Кіт погодився, бо в лісі ночувати незатишно. А потім лисичка пішла по лісу й розповіла всім, кого зустріла, що в неї тепер живе Пан Коцький — звір небачений і, з усього видно, дуже поважний.

Вовк і ведмідь зійшлися на галявині послухати. — А який він із себе? — спитав ведмідь. — Сердитий, — сказала лисичка. — Дуже сердитий. Але як принести йому доброго обіду, то, може, і подобрішає. Вовк із ведмедем перезирнулися й вирішили, що обід — річ посильна.