Ріпка

Покликала Жучка кішку. Кішка йшла неохоче, бо кішки не люблять, коли їх кличуть до роботи. Але прийшла. Кішка за Жучку, Жучка за внучку, внучка за бабу, баба за діда, дід за ріпку — тягнуть, потягнуть, витягти не можуть.

Сіли всі на землю відпочити. Дід тримався за поперек. Баба дивилася на ріпку так, ніби з нею можна домовитися. Внучка рахувала, скільки їх: п'ятеро. — П'ятеро — і не можемо, — сказала внучка. — Значить, треба шестеро, — сказала баба.

А мишка сиділа поруч під лопухом і слухала. Мишка була така маленька, що її ніхто й не покликав. Вона сама вийшла й сказала тоненько: — А можна я? Жучка засміялася. Кішка відвернулася. А баба сказала: — Можна. Ставай за кішкою.

Мишка за кішку, кішка за Жучку, Жучка за внучку, внучка за бабу, баба за діда, дід за ріпку. — Разом! — сказала баба. — На «три». Раз, два, три! І вперше за весь день вони потягнули справді разом.

Ріпка ойкнула — так, як ойкає земля, коли з неї виходить щось велике, — і вискочила. Усі шестеро полетіли на траву й лежали, дивлячись у небо. Ріпка лежала поруч, велика й здивована. Першою підвелася мишка. Вона була найлегша, тож і впала найм'якше.

Того вечора варили ріпку в найбільшому казані, і все одно вона не вмістилася — довелося кликати сусідів. А дід, коли всі вже їли, сказав: — Виходить, справа не в тому, хто сильний. — А в чому? — спитала внучка. — У тому, щоб ніхто не лишився під лопухом, — сказала баба.