Зайвий прибор

У Зосиному домі стіл на Свят-вечір накривали завжди на одне місце більше. Тарілка, ложка, чарка й порожній стілець, на якому ніхто не сидів. Він стояв завжди з боку вікна, між бабусею й рогом столу, і цілий вечір ніхто не клав на нього ні серветки, ні навіть ліктя. Зося питала про це щороку й щороку діставала ту саму відповідь: це для того, хто прийде.

— А колись приходив? — питала вона. — Ні, — казала бабуся. — Але це не причина перестати накривати.

Того року сніг почав падати ще пополудні й до вечора засипав стежку до хвіртки так, що тато мусив розгортати її двічі, а вдруге вернувся з шапкою, білою від снігу. За вікном стало тихо так, як тихо буває тільки при великому снігу, а в кухні пахло маком, сушеними грибами й чимось, що бабуся тримала в духовці й нікому не показувала.

Чекали на першу зірку, бо без неї до столу не сідають. Зося стояла біля вікна вже добрих двадцять хвилин, притулившись чолом до шибки, і дивилася в небо, яке було все в хмарах, тож у ньому не було видно зовсім нічого. Позаду, у кімнаті, дідусь раз у раз питав, чи вже.

— Може, сьогодні не буде, — сказала Зося й відсунулася від шибки, бо на ній зробився туман. — Буде, — сказала бабуся, не підводячи голови від тарілок. — Завжди є. Іноді треба просто постояти довше й не дивитися весь час в одне місце.

І справді: хмари на мить розійшлися над дахом стодоли, і показалася одна зірка, маленька й зовсім звичайна, така, яких у погожу ніч видно сотні. Зося закричала на весь дім. Сіли до столу.