Русалонька

Далеко в морі вода синя, як пелюстки волошки, і прозора, як найчистіше скло. Але вона й дуже глибока — глибша, ніж дістане будь-який якір. На самому дні стоїть палац морського короля: стіни з коралу, вікна з бурштину, а дах із мушель, які відкриваються й закриваються разом із течією.

Морський король був удівцем і мав шість дочок, і найменша була найкраща з усіх. У саду перед палацом кожна сестра мала свою грядку. Одна зробила клумбу у формі кита, друга воліла мушлі. А найменша посадила самі червоні квіти, круглі, як сонце, і поставила посередині статую хлопчика з білого мармуру, що колись потонув разом із кораблем.

Сестри збиралися вечорами біля бурштинового вікна й говорили про світ нагорі. Бабуся розповідала їм про міста, про людей, про птахів, які співають, і про ліси, які зелені. — Коли вам буде п'ятнадцять, — казала вона, — зможете випливти й побачити все самі. — А якщо мені там сподобається? — питала найменша. — Повернешся. Усі вертаються.

Сестри випливали одна за одною й верталися з розповідями. Найстарша вернулася вночі й довго не могла спинитися: місто, берег у вогнях, і ті вогні відбивалися у воді й тремтіли, ніби хтось розсипав їх по хвилях. Друга бачила захід сонця, третя річку й дітей, які хлюпалися. Найменша слухала всіх і чекала.

Нарешті прийшов її день. Вона випливла ввечері й виринула саме тоді, коли сонце сідало. Просто поруч стояв великий корабель, увесь у вогнях. На палубі палили ліхтарі, грала музика, а матроси співали, бо того дня молодому королевичу виповнювалися літа.

Вона підпливла ближче й зазирнула у вікно каюти. І побачила його — і це було перше людське обличчя, яке вона бачила зблизька. Він мав темне волосся, сміявся разом із матросами й виглядав так, ніби ніколи в житті не був сам. Вона лишилася під вікном довше, ніж збиралася.

А потім море почало мінятися. Хмари зійшли низько, вода потемніла, і зірвався шторм, якого навіть вона раніше не бачила. Корабель тріснув, як шкаралупа, щогла пішла у воду, а люди попадали в хвилі.