Білосніжка

Королева сиділа взимку біля вікна й шила, а що вікно було в чорній дерев'яній рамі й за ним падав сніг, то вона задивилася й уколола палець. Три краплі впали на сніг. — Хай би в мене була донька, — сказала королева, — біла, як сніг, рум'яна, як кров, і чорнява, як ця рама. І так і сталося.

Королева померла, а король узяв нову дружину. Вона була вродлива, і знала про це, і мала дзеркало, у якого щоранку питала, хто найгарніший у краю. Дзеркало відповідало роками те саме, і роками відповіддю була вона сама.

Білосніжці тим часом виповнилося чотирнадцять, і вона ходила замком, нічого про все це не знаючи: спокійна дівчинка з чорним волоссям, яка вважала дзеркало просто меблями. Одного ранку дзеркало відповіло інакше: — Ви найгарніша тут, — сказало воно, — але Білосніжка в тисячу разів гарніша за вас. Від того ранку королева не могла бути з дитиною в одній кімнаті.

Вона покликала мисливця й послала його з Білосніжкою в ліс. Що він там мав зробити, королева сказала так виразно, що зрозуміти інакше було неможливо. Вони довго йшли між високими стовбурами: дівчинка попереду, мисливець на крок позаду, а Білосніжка дорогою розповідала, які квіти хоче взяти додому.

У лісі мисливець спинився. Він подивився на дитину, яка не мала жодного уявлення, навіщо вони тут. А тоді сказав: — Біжи. Біжи далеко й не вертайся. Білосніжка бігла, поки могла, а потім пробігла ще трохи, бо спинитися було страшніше. Ліс спершу темнішав, потім рідшав, і терни рвали їй сукню.

Мисливець вернувся до замку сам і збрехав королеві в очі. А Білосніжка надвечір стояла між останніми деревами й побачила попереду маленьку хатку, у якій світилося. Вона постукала, довго чекала — і зайшла.

Усередині стояв стіл із сімома маленькими тарілками, сімома кухликами й сімома ножами, а під стіною стояло сім маленьких ліжок одне за одним. Вона з'їла потроху з кожної тарілки, бо не хотіла забирати в когось усе, лягла в сьоме ліжко й одразу заснула.