Бременські музиканти

Один осел носив мішки до млина стільки років, що вже й сам не пам'ятав скільки. Коли він почав горбитися й ходити повільніше, господар перестав його годувати. Того вечора осел стояв на млиновому подвір'ї між мішками борошна й слухав, що про нього кажуть біля криниці.

Тієї ж ночі він вийшов за ворота й рушив дорогою. Ішов сам, у темряві, і сам собі вголос вирішував: — Піду до Бремена. Там, кажуть, беруть музикантів. Голос у мене не найгірший, а бубон завжди знайдеться.

Не пройшов і милі, як побачив на узбіччі пса, який лежав і дихав, наче після бігу. — Що з тобою? — Постарів і вже не вмію ганяти зайця, — сказав пес. — Удома я нікому не потрібен. — То ходи зі мною, — сказав осел. — Я гратиму на лютні, ти на бубні.

Трохи далі сидів на придорожньому камені кіт із міною кислою, як оцет. — Зуби притупилися, і я волію лежати біля печі, ніж ловити мишей, — зітхнув він. — Господиня дивиться на мене все гірше. — У Бремені візьмуть, — сказав пес. — Ходи, співатимеш ночами, ти ж і так це любиш.

Надвечір минали вони подвір'я, на брамі якого стояв півень і кукурікав так, ніби хотів перекричати цілий світ. — Чого дереш горло? — Бо завтра неділя, — сказав півень, — а в неділю в нас варять юшку. — Справа термінова, — сказав осел. — Ходи з нами. У тебе найкращий голос із усіх чотирьох.

Ішли вони тепер учотирьох, одне за одним, лісовою дорогою в надвечірньому сонці. До Бремена, однак, було далі, ніж їм здавалося: дорога все вела лісом, і не видно було ні міста, ні даху, ні навіть диму.

Ніч застала їх під великим дубом. Осел і пес лягли на моху при корінні, кіт заліз у гілля, а півень злетів на самий вершечок, бо звідти видно найбільше. І справді побачив. — Світло! — гукнув він униз. — Недалеко, між деревами.