Спляча красуня

Були собі король і королева, які багато років хотіли дитину. Коли нарешті в них народилася дочка, король з радості справив хрестини, яких у цьому краї ще не бачили. У великій залі накрили столи вздовж усієї стіни, посередині поставили колиску, а навколо неї посідали родичі, друзі й усі віщунки, які жили в королівстві, щоб кожна обдарувала дівчинку чимось добрим.

Віщунок було тринадцять. А золотих тарілок, з яких їли в замку, було тільки дванадцять. Король думав про це цілий вечір і зробив те, що роблять, коли не хочуть думати далі: покликав дванадцять, а тринадцяту не покликав.

На учті віщунки підходили до колиски одна по одній. Перша дала дівчинці чесноту, друга вроду, третя багатство — і так далі, усе, чого можна побажати на світі. Одинадцять уже сказали своє.

І тоді у відчинені двері увійшла тринадцята. Вона не привіталася ні з ким. Підійшла просто до колиски. — На п'ятнадцятому році життя, — сказала вона, — королівна вколеться веретеном і впаде мертва. І вийшла так само, як увійшла.

Тоді підійшла дванадцята віщунка, та, що ще не говорила. — Я не вмію відвернути цих слів, — сказала вона тихо, нахилившись над колискою. — Але можу їх пом'якшити. Королівна не помре. Вона засне на сто років, і разом із нею засне весь замок.

Щойно гості розійшлися, король звелів знести на подвір'я всі веретена, які були в замку, і послав людей по ті, що по селах. Слуги складали їх у купу цілий день, а ввечері підпалили все разом. Веретена спалили так ретельно, що в усьому краї виросло покоління, яке не знало, як така річ виглядає.

У день п'ятнадцятих уродин короля з королевою не було вдома. Королівна ходила порожнім замком і відчиняла двері одні за одними. Зазирнула до тронної зали, до бібліотеки, до кімнат, у яких ніхто не жив роками і в яких меблі стояли під простирадлами, і дійшла до старої вежі, до якої ніхто ніколи не ходив.