Загублене яйце

На краю долини, у гнізді, вигребеному в піску й вистеленому листям, лежали чотири яйця. Три були світлі, майже білі, а одне трохи темніше за інші, з дрібними цятками при одному кінці. Мама обходила гніздо кілька разів на день і перевіряла, чи всі лежать так, як мають лежати: близько одне до одного, накриті листям, жодне не надто близько до краю.

Пильнувала їх і Міла, найстарша дочка, яка вилупилася двома веснами раніше й вважала, що це робить її дуже досвідченою особою. Міла знала кожне яйце окремо й потихеньку дала їм імена, хоч ніхто її про це не просив і ніхто тими іменами не користувався. Темніше звалося Цятка й було її улюблене, хоч вона, звісно, ніколи б у цьому не зізналася.

Однієї ночі через долину пройшла злива. Лило так, що не можна було спати, і вода стікала зі схилу широкими струменями, забираючи із собою пісок, листя й усе, що легше за камінь. Уранці небо було вже чисте, повітря пахло мокрою землею, а в гнізді лежали три яйця. Край із боку схилу був підмитий, а Цятки не було.

Мама стояла над гніздом і не відходила від решти трьох ані на крок, бо так треба й інакше не можна: якби вона пішла шукати одне, могла б утратити три. Міла стояла поруч і бачила це достеменно так само. Вона подивилася на маму, подивилася на схил, потім знову на маму й сказала: — То я піду.

Вона зійшла по мокрому піску, що обсипався, аж на дно яру. Вода вже спала, і від неї лишилася тільки вузька цівка посередині, зате всюди лежали нанесені палиці, шматки кори й цілі купи листя. Міла йшла повільно, від одного берега до другого, і заглядала під кожен більший шматок деревини, хоч зовсім не була певна, чого саме шукає: цілого яйця чи тільки шкаралупок.

Посеред яру Міла знайшла шкаралупку й одну жахливу мить думала, що це кінець дороги. Але шкаралупка була тонка, сірувата й набагато замала — тут, певно, давно лежало чиєсь пташине гніздо, яке злива забрала разом з усім іншим. Міла обережно поклала її на камінь і пішла далі, тільки трохи швидше, ніж раніше.