Динозавр, який не вмів ричати

У долині за закрутом річки жив маленький динозавр на ім'я Рись. Усі в його родині вміли ричати, і то неабияк. Тато ричав так, що з дерев падали шишки, а птахи зривалися з гілок за три закрути далі. Мама ричала тихіше, зате набагато довше, одним подихом, без жодної перерви. Навіть старша сестра ричала вже цілком пристойно, хоч їй не було ще й трьох весен. Тільки Рись не ричав зовсім.

Коли він пробував, виходив писк. Тоненький, куценький писк, такий, як у пташки, що сіла на гілку й зараз полетить. Рись вправлявся зранку, щойно прокинувшись, і вправлявся ввечері, коли всі вже спали. Набирав повітря аж до самого хвоста, випростував шию, роззявляв пащу якнайширше — і щоразу виходило рівно те саме. Тоненьке пискнуття, а потім тиша, у якій той писк здавався ще меншим.

— Прийде з часом, — казала мама щоразу, коли бачила його обличчя. — А може, і не прийде, — казала сестра, але казала це без злості, просто їй так здавалося. Зрештою Рись перестав вправлятися при інших. Він ходив до річки, на плаский сірий камінь при закруті, де вода шуміла достатньо голосно, щоб його звідти ніхто не чув, і пробував там сам із собою.

Над річкою Рись відкрив одну річ, про яку нікому не сказав: його писк розносився над водою далі, ніж йому здавалося. Коли він пищав на тому пласкому камені, іноді йому відповідав птах із того берега — не тому, що щось розумів, а тому, що почув. Рисеві це здавалося дуже кволою втіхою, і зазвичай він забував про це того ж дня.

Одного ранку в долину заповз туман. Не звичайний, ранковий, що зникає одразу після сніданку, а густий і білий, як молоко, — такий, у якому не видно власних лап, а велике дерево помічаєш аж тоді, коли вдарився об нього плечем. Дорослі обійшли гніздо навколо, перелічили всіх по черзі й сказали, що сьогодні ніхто нікуди не йде.

Усі лишилися біля гнізда — усі, крім малої Нути. Нута була найменша в усій зграї й ще не розуміла, що означає лишатися на місці. Та й дивуватися нема чого: крізь білий туман пролетів жовтий метелик, єдина кольорова річ того ранку, і Нута просто пішла за ним. Вона зникла в білому так швидко й так тихо, що ніхто не встиг навіть обернутися.