Тупек і гроза

Тупек був маленьким динозавром із зеленою спиною й дуже довгим хвостом. Жив він із мамою й бабусею в долині над річкою, де папороті росли вищі за нього, а хвощі були завтовшки з його лапу. Він любив майже все, що можна було любити в цій долині: купатися в мілкій воді на закруті, теплі камені після обіду, сніданок із молодого листя і те, як бабуся розповідає про часи, коли річка текла інакше. Не любив він тільки однієї речі на світі.

Не любив грози. Коли небо темніло серед білого дня, Тупек шукав найбільший листок, який тільки можна було знайти, залазив під нього й сидів там зіщулений, поки все не мине. Листок допомагав мало, бо грім однаково чути крізь будь-який листок на світі. Але під ним Тупек почувався хоч трохи меншим, а коли ти менший, то якось легше сховатися.

Того дня повітря стало густе й важке, ніби хтось накрив долину чимось великим. Бабки полетіли низько над водою й перестали відганяти одна одну. Папороті завмерли так, що не ворухнувся жоден листочок. Навіть річка шуміла якось тихше, ніж завжди. Бабуся підвела голову від води, подивилася в бік пагорбів і сказала одне слово: — Буде. Тупек одразу почав роззиратися за відповідним листком.

Перший спалах пролетів через усе небо, від одного пагорба до другого, і на мить долина стала біла, як опівдні. Тупек заплющив очі. Полічив подумки до трьох — і тоді прийшов грім, такий, що земля затремтіла під лапами, вода в калюжах здригнулася, а з папоротей посипалися краплі. Тупек утиснувся глибше між стеблами й почав тихенько пищати, хоч зовсім цього не хотів.

Мама сіла поруч на мокрий пісок. Вона не сказала «не бійся», бо знала, що це речення ще нікому в історії долини не допомогло. Вона зачекала, поки мине наступний грім, і сказала зовсім інше: — Хочеш знати, де ця гроза зараз? Тупек не хотів знати нічогісінько й найохочіше просидів би під папороттю до вечора. Але йому стало трішки цікаво, і він розплющив одне око.

— Коли побачиш спалах, починай рахувати, — сказала мама. — І спиняйся рівно тоді, коли почуєш грім. Тупек не розумів, кому це потрібно, але рахувати вмів добре, тож спробував. Він чекав з одним розплющеним оком, поки над пагорбом знову блиснуло. Раз. Два. Три. Чотири. Грім. — Чотири, — сказала мама й кивнула. — Це означає, що гроза ще далеко, десь там за пагорбом, і зовсім не в нас.