Червона Шапочка

Була собі дівчинка, яка завжди носила червону шапочку з м'якого оксамиту. Шапочку їй подарувала бабуся, і дівчинка не знімала її ні влітку, ні взимку. Через неї всі й звали її Червоною Шапочкою — так довго, що справжнього імені вже ніхто в селі не пригадував. Цього ранку на столі в кухні стояв кошик, накритий рушником.

— Бабуся захворіла, — сказала мати біля дверей і подала кошик. — Віднеси їй пиріг і пляшку. Іди прямо, тримайся стежки й не бігай між деревами. — Не бігатиму, — сказала Червона Шапочка, і вони обидві трохи нахилилися одна до одної, як нахиляються, коли передають щось важливе.

Дівчинка пішла від хати польовою дорогою, тримаючи кошик обома руками. Дорога була широка й ясна: ліворуч лежали скошені поля, праворуч починався ліс. Далеко попереду стояли три старі дуби — за ними й був поворот до бабусиної хати.

Стежка звернула в ліс, і сонце падало на землю плямами. Угорі рівно стукав дятел — так рівно, що Червона Шапочка спинилася й подивилася вгору. Ранок був гарний, і поспішати не хотілося.

Між деревами раптом став вовк — там, де стежка вужчає, а стовбури сходяться ближче й темніше. Він не підходив, просто стояв, де стояв. І Червона Шапочка не злякалася, бо ніколи не чула, що вовка треба лякатися. — Добридень, — сказав вовк привітно. — Куди це ти так рано?

— До бабусі, — сказала Червона Шапочка й показала рукою між стовбури, далеко назад. — Вона хвора. Живе он там, у глибині лісу, біля трьох великих дубів, хата з тином. — Он як, — сказав вовк і запам'ятав кожне слово.

Потім він сів у траву, зовсім затишно, і повів головою вбік. — А ти хоч раз подивилася, як тут гарно? Скрізь квіти, ціла галявина. І птахи співають, а ти йдеш повз, ніби кудись поспішаєш.