Ялинка для лісових звірів

На краю лісу росла маленька ялинка, якої ніхто не хотів. Вона виросла криво, бо коли була зовсім малою, на її дорозі лежав камінь і довелося обрости його боком. А кривих дерев ніхто не бере додому, і це знає кожне дерево при дорозі.

Щороку в грудні приходили люди з пилками. Вони спинялися, дивилися на ялинку, часом навіть схиляли голову набік — і йшли далі шукати рівну. Ялинка до цього звикла й вважала, що так і годиться, бо хто стоїть, той принаймні стоїть, а в січні рівних не було вже ніде.

Тієї зими сніг прийшов рано. Прийшов так рано, що птахи не встигли нічого сховати, а миші ще ходили між полями. Потім він лишився й лежав день за днем, аж земля під ним затверділа, як дошка, і в неї не можна було втрапити навіть двома лапами.

Білка шукала ціле передобіддя у трьох місцях, де восени щось закопала: під коренем біля лавки, коло плаского каменя й там, де влітку росте кропива. У всіх трьох вона знайшла те саме, тобто сніг, а під ним землю, яка не хотіла відкриватися.

Увечері вона сіла під кривою ялинкою, бо там було менше вітру й бо звідти видно було вогні в селі. — Завтра свята, — сказала вона сама до себе. — Так принаймні кажуть люди. А я навіть не знаю, що це має означати для нас.

— У людей, — озвався дрізд згори, — у такий день вішають щось на дерево. Я це не раз бачив крізь вікна, коли надворі темно, а всередині світло. Вішають кольорові кулі, довгі ланцюги й маленькі вогники, а потім стають перед цим усі разом і просто дивляться. Виглядає це справді добре. З'їсти з того, щоправда, нічого не можна.